Friday 10 February 2017

Якбитологія України: Одна куля


http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yakbitologiya-ukrayini-odna-kulya-chastina1.html http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yakbitologiya-ukrayini-odna-kulya-chastina-2.html http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yakbitologiya-ukrayini-odna-kulya-chastina-2.html


Викладу текст, посилання на який наведено вище, одним шматком. Але за посиланнями є красіві картінки


Якбитологія України: Одна куля



Перш за все, шановний читачу, слова застереження. Все, що ти прочитаєш далі, це лише і виключно думка автора. Автора, що не є істориком з фаху, і хоча захоплюється історією з дитинства, не може підтвердити власної кваліфікації судити про історичні процеси жодним відповідним дипломом. Ба, до минулого року також і жодною друкованою книгою. Тому,  читачу, ти цілком можеш припинити читання посто зараз, як не хочеш витрачати свій час на аматорські розмірковування. А можеш і продовжити – а ну як буде цікаво?


Чи спадало тобі на думку, читачу, що картина світу, що видається нам зараз єдино можливою та заздалегідь окресленою долею чи історичною логікою розвитку, зовсім не була такою двісті чи триста років тому? Не можна забувати тієї простої речі, що історію творять люди, їхні вчинки, їхні думки, ідеї, рішення. Майбутнє не запрограмоване. Не задане «економічними силами», «базою», «історичними закономірностями». Про це все пишуть згодом, щоб якось полегшити розуміння минулих подій, і то часто невірно. А діють люди, як триста років тому, так і в наш час. Але мені здається, що якраз українському читачеві, на очах якого робиться історія прямо зараз, така думка не видасться дивною, як би ни знаходився він під впливом марксистського економічного детермінізму, який і досьогодні багато в чому формує уявлення про історичний процес у великої більшості наших співвітчизників.


Як би ни нівелював детерміністський погляд на історію значення дій конкретних історичних осіб, неупереджений погляд на історію не може не призвезти до висновку, що особистості мають значення. А також часто має значення посто випадок. На Заході (і не тільки) в останні пару десятиліть набула популярності література із серії What If? (тобто «А що було б, якби?») – де часто навіть серйозні історики розмірковують, як би могли розвиватися події, якби на якійсь розвилці історії її рух вибрав інший від реально обраного шлях. У жителів країни, де кажуть «поребрик», цілі шафи у книгарнях заставлені книгами, де описується минуле, сучасне та майбутнє у такому альтернативному світі (найчастіше набагато приязнішому до фантазій жителів тієї країни). Дещо на цю тему було написано й в Україні, але далеко не так багато. Так що ось я й викладаю на твій, шановний читачу, розсуд, мої міркування з приводу одного з ключових епізодів історії України – як би він міг виглядати, якби сліпа доля зовсім-зовсім трохи по-іншому здала карти. З Божою поміччю, і як на те буде читацька ласка, може з цього вийде серія таких собі есеїв під умовною назвою «Якбитологія України».



***


О другій годині ночі у понеділок 28 червня (за календарем, що був тоді на короткий час впроваджений у Швеції – у католицьких країнах вже було 8 липня, а у решті – 27 червня) 1709 року стояла темрява. Але шведське військо – точніше, та частина його, яку король Карл вирішив цього дня послати на бій із російським військом – вже вишикувалося у похідний порядок. Вісімнадцять батальонів піхоти під командуванням генерала Левенгаупта стали у чотири колони (дві ліві з п’яти батальонів кожна, дві праві – з чотирьох). За ними у шість колон стала кіннота під проводом фельдмаршала Реншильда. Із 34 гармат, що стояли на шанцях навколо обложеної Полтави, король вирішив узяти з собою лише чотири 3-фунтових гармати. Його план бою полягав у швидкості маневру на натиску, і зайві три десятка гармат завадили б цьому. Зрештою, сім років тому під Клішовом у нього також було лише чотири гармати проти 46 саксонських і польських.



Всього в бій ішло 8 700 піхотинців та 7 800 кавалерії. На шанцях залишилися дві тисячі піхоти (проти шеститисячного гарнізону Полтави), та 2 500 кавалерії стерегло шведський табір. Ще півтори тисячі кавалерії разом із кількома тисячами козаків гетьмана Мазепи пильнувало берега Ворскли, щоб запобігти можливості переправи московського війська нижче від Полтави. Карл був невисокої думки про бойові якості козаків, особливо про їхню дисципліну, і не довіряв їм важливих завдань – тим більше він не бачив їм місця у генеральній битві, від якої залежатиме доля війни. На його думку, вони лише б внесли замішання до лав його непереможних ветеранів.


Зима 1708-9 років була тяжкою, найхолоднішою за багато років (що означає, що вона була ДУЖЕ холодною, бо Європа якраз переживала так званий «малий льодовиковий період»). Але холоди минули, «каролінери» відновили боєздатність. Стратегічна позиція шведів не була ідеальною – Мазепа не виявився сильним союзником, переговори про вступ кримського хана до війни проти Росії затягувалися, а сподіваний підхід корпуса генерала фон Крассова з Правобережної України не відбувся через бойові дії із прибічниками скинутого шведами с трону Речі Посполитої саксонського курфюрста Августа та союзним їм московським корпусом. Крім того, до Полтави підійшло велике (подекуди обчисляється у 60-80 тисяч) московське військо на чолі із самим царем Петром.


Але це останнє якраз і було тим, на що чекав Карл. Останні два роки війни пройшли в невдалих спробах Карла навязати Петрові генеральну битву, яка б вирішила долю війни. Петро такої битви всіляко уникав, побоюючись військового генія Карла, та протиставивши йому тактику «випаленої землі» та шарпання менших шведських відділів. Але нарешті, схоже, московський монарх наважився на битву. На його боці була велика чисельна перевага. Впевненості йому додавали відомості про шведські складнощі із провіантом та поширення незадоволення й дезертирства серед Карлового війська. Щоправда, у 1700 році Карл розтрощив військо Петра під Нарвою, незважаючи на ще більшу чисельну перевагу супротивника – але тепер росіяни мали значний військовий досвід, у тому числі досвід перемог над шведами. Щоправда, коли шведським військом командував король, то росіянам поки що ні разу не вдалося перемогти. Тому до Карла було вислано пропозицію про мирні переговори. Шведські генерали радили королеві серйозно її розглянути, але Карл, якому лише кілька днів як виповнилося 27 років, з юнацьким запалом відкинув таку пораду. Надзвичайно побожний, він вважав, що Бог має бути цілком на його боці, бо його діло праве, він захищає свою країну від дикого напасника, що зламав раніше укладені мирні угоди, і що він, Карл, має бути Божим знаряддям кари клятвопереступця Петра.


Непохильна віра Карла у Боже провидіння була джерелом його відчайдушної хоробрості. Те, що за всі більш як вісім років війни він жодного разу не був поранений (хіба що під Нарвою в нього влучила куля, але пущена здалеку, не завдала йому шкоди), лише підсилювало його впевненість у тому, що Бог його захищає. Він постійно зявлявся на шанцях навколо Полтави, де його могли дістати кулі оборонців. За десять днів до дня битви він виїхав із ескадроном своїх гвардійців-драбантів до села Нижні Млини на Ворсклі, щоб пересвідчитися, що супротивник не зможе там переправитися через річку. Під пострілами з протилежного берега король під’їхав на коні до самої води, проїхав вздовж берега, і, закінчивши розвідку, розвернув коня, щоб їхати від Ворскли. В цей момент російська куля вдарила йому в каблук чобота, розбивши його. Король пожартував: «Якби вона летіла на якийсь дюйм вище, мені довелося б розпрощатися із моєю пяткою»


Ось і тепер, о другій ночі, Карл із драбантами виїхав уперед, щоб скласти остаточну уяву про поле бою. Він знав, що військо Петра за останні дні переправилося через Ворсклу вище Полтави, оскільки свідомо ослабив шведські дозори поблизу броду біля Петрівки. Через два дні після випадку із королівським каблуком росіяни почали переправу, що зайняла три дні. Карл вирішив, що лише розбивши всю армію Петра він зможе змусити того піти на мир та відмовитися від своєї незмінної вимоги у всіх мирних пропозиціях Петра зберегти за Московським царством Петербург, побудований на місці шведської фортеці Нієншанц.


Багатотисячна російська армія розмістилася в великому укріпленому таборі коло села Семенівка. З трьох боків табір оточили нашвидкуруч зведені вали з батареями, а з четвертого, східного боку табір обмежували високі урвища берега Ворскли та її широке, поділене на багато рукавів та заболочене русло. Із табору під Семенівкою було лише два шляхи – або назад на північ до Петрівського броду, або на південь до Полтави, де чекали шведи.


Шлях до Полтави проходив між двома лісочками, Будищенським і Яковецьким (за назвами ближніх сіл). Їх розділяла прогалина в 1200-1500 метрів шириною. Російське командування, щоб захистити табір від несподіваної шведської атаки, перекрило цю галявину лінією з шести польових укріплень, редутів. Росіяни звели ці шість редутів за один день, у пятницю, за два дні до битви. Редути були прямокутними чи трикутними в плані, із сторонами довжиною близько 50 метрів. Відстань між редутами була 150-170 метрів. У неділю росіяни звели ще два редути вздовж межі Яковецького (східного) лісу та почали роботи над ще двома редутами. На військовій раді Карл заявив своїм генералам, що редути не мають бути їхньою ціллю – ціль шведського удару це головні сили Петра у таборі коло Семенівки. Тому шведські колони мають прискореним маршем проминути збудовані в неділю нові редути та швидко пройти в проміжках між редутами зведеними в пятницю – а якщо атака почнеться вночі, то вогонь з редутів точно не спричинить до великих втрат серед «каролінерів».


Пройшовши лінію редутів, шведські колони пройдуть вздовж східного фасу московського табору та розвернуться в лінію баталії на північний захід від нього. Таким чином російське військо буде відрізане від Петрівського броду, і затиснуте між військом Карла та шведськими шанцями, буде змушене дати бій – а тут Карл не мав сумніву, що перемога буде на боці його ветеранів.


Тому шведське військо- чотири колони піхоти спереду, шість колон кінноти позаду – рушило вперед о другій ночі. Від перших російських редутів їх відділяло десь 600 метрів. На двох редутах продовжувалися будівельні роботи, і хода кількох тисяч людей і кількох тисяч коней сполошила росіян. Залунали постріли з мушкетів і гармат, але у темряві оборонці редутів мало кого змогли вцілити. Шведи не выдповідали на вогонь, їхньою задачею було пойти редути якомога швидше. За півгодини шведська піхота була вже поза лінією редутів, де вона зіткнулася із 10 тисячами російської кінноти під командуванням Меншикова. На це Карл не розраховував, але нова небезпека його не збила з пантелику. Московська кіннотники, схоже, не були готові до нічного нападу шведів і ледве встигли вишикуватися в бойовий порядок, коли шведські колони прорвалися повз редути. Маючи достатньо простору, щоб розгорнутися в лінію, шведська піхота мушкетними залпами зупинила натиск ворожої кавалерії – так само, як під Клішовом у 1702 році вогонь шведської піхоти зламав атаки польських гусарів і панцерних, кінноти, набагато сильнішої за бойовими якостями, ніж драгуни Петра. Ескадрони шведської кавалерії на чолі з фельдмаршалом Реншильдом, що теж пройшли повз редути, сходу атакували супотивника та погнали його повз російський табір на північ. В атаці узяв участь і сам король Карл на чолі своїх драбантів, але як тільки переконався, що ворога розбито, повернувся до своєї піхоти. Реншильд отримав наказ переслідувати московську кінноту до північної межі ворожого табору, пересвідчитися, що вона розпопрошена й усунута з поля бою, і повернутися, щоб підтримати атаку шведської піхоти.


Було пів на четверту годину ранку. Почало світати. Головні російські сили, здійняті по тривозі звуками бою коло редутів, не були певні, що саме відбувається на полі за валами табору. Кінні втікачі з бою за лінією редутів передали звістку про те, що шведське військо нанесло свій удар і вже прорвалося за лінію редутів і ось-ось має атакувати табір. Коли у світанковому смерку на схід від табору з’явилися маси шведської кавалерії, Петро й російсбкі генерали зробили висновок, що саме з цього боку шведи почнуть штурмувати табір – власне, як і планував це зробити Карл. Московський табір став нагадувати розбурханий мурашник – солдати шикувалися на шанцях східного фасу табора, щоб дати відсіч очікуваній атаці ворога.


Тим часом шведська піхота почала знову шикуватися в похідні колони для свого маршу в обхід ворожого табору. Характер місцевості між редутами і табором сппричинився до того, що правофлангові батальони, пересуваючись по рівнішому полю, відхилилися вправо. Генерал Левенгаупт, що вів ці батальони, несподівано зрозумів, що його солдати опинилися дуже близько від табору. Також він побачив, що московський табір весь перейнятий бурхливою діяльністю, шикуючись до бою, але поки що в таборі панує безлад (що й не дивно для кількадесят тисяч людей, стиснутих на невеликому клаптику землі). Віддавши наказ батальонам зупинитися, Левенгаупт негайно поскакав до Карла, що перебував із лівофланговими батальонами, що вже вишикувалися у колони для обхідного маневру.


Левенгаупт знав про задум Карла, але його вдарила думка про те, що треба скористатися тим, що він тільки що побачив – безладом у росіян. Він швидко доповів Карлу про нову ситуацію. Король був завжди тої думки, що в кожному разі діяти треба якомога агресивніше. Пропозиція Левенгаупта здалася йому абсолютно слушною. Генерал повернувся до правофлангових батальонів і дав команду до атаки. Тим часом Карл наказав решті шведської піхоти знову розвернутися в бойову лінію і підтримати атаку своїх камарадів на правому фланзі. Штурм російського табору таким чином відбувся не з західного напрямку, де зараз була шведська кавалерія, а з південного.


«Каролінери» були окрилені першим успіхом бою з російськими драгунами, і не втрачаючи час на перестрілку, вдарили на багнети. Стиснуте у тісному таборі московське військо не мало можливості реалізувати свою чисельну перевагу. Для шведів це була не забавка, не Нарва, проти них зараз теж билися ветерани – але навіть ці ветерани побоювалися шведів, яких вів особисто король Карл. З другого боку, особиста участь короля в бою надавала нових сил його солдатам всюди, куди він встигав на своєму коні. Карлові все так само щастило, кулі його минали. Супротивник почав втрачати бойовий запал, коливатися, і коли фельдмаршал Реншильд, побачивши, що шведська піхота почала атаку табора, також дав команду ескадронам шведських драгунів іти в атаку, у лавах росіян почалася паніка.


Російське військо кинулося тікати до переправи поблизу Петрівки. Багато хто стрибав із круч на березі Ворскли, багато хто потонув у річці та болотах навколо неї. Як і під Нарвою, найкраще себе проявили гвардійські полки Петра І, Преображенський і Семенівський. Вони відбивалися до останнього, захищаючи свого монарха, на краю урвища на східному боці табору. Але зрештою цар Петро, не маючи іншого виходу, дав наказ скласти зброю. Як Карл обіцяв своїм солдатам напередодні бою, обідали вони у російському таборі.


Бажаючи якомога швидше скінчити війну з Московським царством, Карл не пропонував надто обтяжливі умови миру. Петро згодився повернути всі захоплені за час війни шведські землі, зректися сюзеренітету над Гетьманщиною, а також – як він неодноразово сам пропонував Карлові у обмін за Петербург – віддати шведам Псков. Петрові також треба було розвязати руки, бо назрівала війна із Кримом та Османською імперією, що хотіли реваншу за втрату Азова у попередньому десятилітті.


Оскільки сейм Речі Посполитої не ратифікував «Вічного миру» 1686 року (на нього пішов тоді король Ян Собєський, бажаючи забезпечити допомогу Москви у вище згаданій війні із Османською імперією), з точки зору короля Станіслава Гетьманщина легально залишалася частиною Речі Посполитої. Станіслав визнав широкі привілеї «Задніпрянщини», що отримала статус подібний до статуса Курляндії, герцогства, васального Речі Посполитій. Йому потрібен був союзник для боротьби із Сандомирською конфедерацією – без підтримки Москви та не мала шансів на успіх, але все одно ще треба було її перемогти...


***


Насправді ж, звичайно, все відбувалося не так – починаючи із згаданої кулі. Вона таки справді пролетіла на дюйм вище, попала Карлові у п’ятку і прострелила всю стопу наскрізь аж до пальців. Кілька днів король лежав у гарячці, і лікарі боялися, що він може померти. Російське військо переправилося через Ворсклу поблизу Петрівець, бо шведська армія на якийсь час опинилася без свого командувача. Щоправда, за тиждень стан Карла дещо покращився. Він все ще був заслабий, і не могло йти й мови про те, щоб він міг їхати верхи. У бій його повезли на ношах. Не міг він і командувати військом, тож передав командування найстаршому за чином фельдмаршалові Реншильду, що звичайно командував шведською кавалерією.


На жаль, особисті стосунки між фельдмаршалом і командувачем шведською піхотою Левенгауптом були не найкращі, тож Реншильд не присвятив повністю його у план майбутньої битви. Інші генерали також не надто добре розуміли, що саме їм треба буде зробити. Крім того, Спостереження за супротивником було занехаяно без Карла. Нова поперечна лінія редутів, яку звели за день до битви, виявилася сюрпризом для шведів.


Власне, спроба розвідки перед битвою, коли нові редути було викрито, разом з тим викрила росіянам, що шведи щось замислюють, і на шведську атаку вже чекали. До того ж шведські ескадрони без нагляду Реншильда, що тепер був обтяжений загальним командуванням, не встигли вийти на вихідні позиції о другій ночі, забарившись на дві години. Це дало можливість росіянам додатково підготуватися. Більш того, коли о четвертій ранку почалася шведська атака, вже світало, і гарматний і мушкетний вогонь з редутів завдав дошкульних втрат шведським колонам.


Шведи не змогли так швидко пройти крізь редути, як у вищеописаному уявному минулому – російська кавалерія, сперта на шість редутів, атакувала похідні колони шведів, і ті були змушені просити допомоги у своєї кавалерії, порпустивши її поперед себе. Бій із російськими драгунами був нелегким, Меншиков відправив до Петра 14 захоплених шведських знамен. Коли ж Петро наказав йому відійти, Реншильд відізвав шведську кавалерію, не дозволивши їй переслідувати супротивника.


Найбільшою прикрістю було експромптне рішення, прийняте Карлом, коли він дізнався про наявність нових редутів, виділити чотири батальони для захоплення двох недобудованих редутів. Ці редути було захоплено, одначе далі шведи почали штурмувати наступний, цілком готовий редут, і понесли серйозні втрати. Оскільки їхній командувач не повністю розумів план бою, а фельдмаршал вчасно не помітив, що відбувається, шведи знову спробували взяти цей редут, при тому до них на допомогу прийшли ще два шведські батальони. Тобто третина шведської піхоти виявилася виключеною із виконання основної початкової бойової задачі – порватися через лінію російських редутів. Згодом драгуни Меншикова, що повернулися на поле бою, оточили ці батальони й примусили їх до капітуляції.


Генерал Левенгаупт справді на власний розсуд розпочав атаку московського табору, але отримав від Реншильда наказ припинити її на подовжувати діяти за початковим планом. Король Карл, якби він керував армією в бою, дуже вірогідно підтримав би атаку Левенгаупта всіма силами – із суттєвими шансами на успіх (російське військо справді розгорталося на західному фасі табору, і південний фас був слабо захищений.


Нарешті, не маючи звісток про долю відставших батальонів, Реншильд чекав на них протягом двох годин. За цей час російське військо вийшло з табору, розгорнулося в бойове шикування, що давало можливість в повній мірі реалізувати його чисельну перевагу, і почало генеральну битву. Навіть в такій безнадійній ситуації, втративши бойовий запал після, здавалося б, більш менш вдалого початку (пройшли редути, прогнали московських драгунів), шведська піхота кинулася в атаку і змогла прорвати першу лінію московського шику – але скоро опинилася в ситуації, що описується російською приказкою «против лома нет приёма».


Карлові не пофортунило також і особисто – гарматне ядро влучило по його ношах і скинуло його на землю, хай і неушкодженого. Але йому судилося врятуватися з поля бою, дістатися до османських володінь після того, як залишки його армії на березі Дніпра під Переволочною настільки втратили бойовий дух, що здалися меншим за числом російським силам, з часом дістатися через всю Європу до Швеції, не здатися й продовжувати війну, аж поки через 9 років після Полтави йому в скроню не влучила куля з обложеної норвезької фортеці.


Ну а про реальну долю Мазепи і Гетьманщини ти, читачу, я сподіваюся, знаєш добре. Просто хочу тобі нагадати лейтмотив відомої серії фільмів, кращий із яких вийшов на екрани невдовзі після того, як наша країна отримала незалежність – «Термінатор. Судний День». «Майбутнє ще не написане. Нема іншої долі крім тої, що ми самі робимо». Таке ненаписане майбутнє розлягалося перед Карлом і Мазепою, і в них був шанс написати його так, як викладено у цьому та двох попередніх текстах. Зараз ненаписане майбутнє розгортається перед нами. Скористаймося нашим історичним досвідом, і створімо власне майбутнє, щоб за триста років нашим спадкоємцям здавалося, що інакше й не могло бути, щоб іншого ходу історії крім нашої перемоги просто неможливо було б уявити.

No comments:

Post a Comment